Катерина Шинкарук (ІЕД): Коментар щодо нового закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»

Євроінтеграційний курс залишається незмінним, а двері НАТО ані відкриті, ані зачинені. - Коментар щодо нового закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»

Катерина Шинкарук, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій

15 липня В. Янукович підписав Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», ухвалений Верховною Радою України 1 липня 2010 року. Як і його попередники, даний Закон вже традиційно носить переважно рекомендаційний характер.

Ще на етапі розгляду законопроекту у першому читанні Головне науково-експертне управління ВРУ досить слушно висловило сумнів щодо доцільності прийняття відповідного Закону як такого. Адже закріплена Конституцією України функція ВРУ визначати засади внутрішньої та зовнішньої політики (ст.85, ч.1 п.5) зовсім необов’язково має бути відображена в «єдиному, універсальному нормативно-правовому акті у формі закону». Крім того, цілком очевидно, що універсальність такого закону досягається за рахунок декларативних положень загального змісту, а не конкретних приписів нормативного характеру.

До того ж, претендуючи на певну системоутворюючу роль у формуванні законодавчої бази у галузі державної політики, даний Закон не має для цього юридичних підстав, оскільки єдиним нормативно-правовим актом універсального та всеохоплюючого характеру є Конституція України. При цьому положення Закону багато в чому дублюють як саму  Конституцію, так і міжнародно-правові документи, зокрема, Статут ООН (наприклад, принципи зовнішньої політики, визначені у п.3 ст.2 Закону).

Втім, попри наявні зауваження, було ухвалено політичне рішення щодо прийняття даного Закону, який зберіг майже всі вказані недоліки. Відповідно, ухвалений Закон мав би доволі обмежені юридичні наслідки, якби не резонансне положення щодо позаблоковості України (стаття 11 «Засади зовнішньої політики»), яке передбачає внесення змін до Закону України «Про основи національної безпеки України» від 2003 року щодо вилучення членства в НАТО з «пріоритетів національних інтересів» (стаття 6) та «основних напрямів державної політики з питань національної безпеки» (стаття 8).

Водночас зміст, який вкладається даним Законом у досить розмите поняття  позаблоковості, а саме: «неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного партнерства з НАТО та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес» (ст.11, ч.2 п.7), - дозволяє зробити ряд висновків. По-перше, наведене положення виключає можливість приєднання України до Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), побоювання щодо якого вже висловлювались на шпальтах деяких ЗМІ. По-друге, таке розуміння позаблоковості, принаймні юридично, жодним чином не гальмує подальшу співпрацю з Альянсом, в якій, за словами, Міністра закордонних справ К.Грищенко, акцент переноситься з результату на процес.

Решта визначених у статті 11 положень про засади зовнішньої політики не передбачають принципових змін у зовнішньополітичному курсі України. Крім таких самоочевидних тверджень, як «забезпечення... засобами і методами, передбаченими міжнародним правом захисту суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України», або досить дивних формулювань на зразок «всеосяжного політичного діалогу для підвищення взаємної довіри держав», конкретики в тексті статті зовсім небагато.

Втім, у засадах зовнішньої політики (ст.11 ч.2 п.12) також підтверджується мета України щодо набуття членства в Європейському Союзі, яка відображена також і на рівні засад внутрішньої політики (що свідчить про усвідомлення необхідності внутрішньої «європеїзації» в процесі реалізації євроінтеграційного курсу), посилаючись на європейські досвід (ст.3), підходи (ст.7), стандарти (ст.8), відповідність вимогам європейських інституцій (ст.6), інтеграцію в європейський та світовий освітній і науковий простір (ст.10) тощо.

Слід також зазначити, що засади відносин з іншими державами, зокрема, з Росією, вказуються лише імпліцитно: наприклад, Україна «прагне співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур» (ст. 11, ч.1).

Отже, можна зробити висновок, що ухвалення даного Закону було продиктоване головним чином політичною необхідністю на законодавчому рівні закріпити позаблоковий статус України, що має наслідки не стільки для її подальшої співпраці з Альянсом, скільки для формування конструктивної атмосфери для україно-російського діалогу.

Насамкінець варто підкреслити, що на сьогоднішній день запровадження позаблоковості, хоча й де-юре передбачає певні зміни, однак де-факто лише констатує чинний стан речей, а саме: неможливість набуття членства в НАТО у середньостроковій перспективі під впливом комплексу зовнішніх і внутрішніх чинників. Чи означає це, що, якщо зовнішні обставини сприятимуть євроатлантичній інтеграції України, вона буде вимушена відмовитись від такого запрошення з боку Альянсу? З юридичної точки зору, відповідь на це суто гіпотетичне питання лежить в площині внесення змін до даного Закону.